Поезія воєнного часу

Війна в Україні не лишила байдужим нікого. Кожен по-своєму висловлює почуття: хтось щодня донатить на ЗСУ, волонтерить, а хтось пише пісні та вірші про те, що відчуває.

Наш спілчанин, керівник відділу інформації та комунікацій ПО ПМГУ ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» Віктор БІЛИК пише патріотичні вірші. Вони б легко могли стати текстом для популярних українських хітів на кшталт «Байрактару». В них про силу українського народу, стійкість, лють та ненависть до орди.

Що спонукає до творчості  у такі буремні дні – ми поговорили у невеличкому інтерв’ю з поетом.

- Вікторе, як розпочалися ваші стосунки з поезією?

- Перші вірші я почав складати ще в студентські роки, навчаючись на історичному факультеті Дніпропетровського державного університету. Мій товариш тоді теж пробував писати любовну лірику, і якось поцікавився у мене думкою стосовно його віршів, які присвятив коханій дівчині. Я почитав, допоміг десь підправити, де мені здавалося не дуже оковирно написано. Вийшло непогано. А потім і сам почав писати. Спочатку це були теж вірші про любов. На той час в мене було студентське кохання, яке дуже мене надихало на віршовані рядки.

Пізніше мене захопила історична тематика. На перших кроках допоміг наш відомий криворізький поет Григорій Туренко, якого я можу назвати своїм вчителем. Ми разом працювали у виданні «Металург». Він якраз і підказав мені ідею почати писати вірші на історичну тематику, адже за освітою я історик і розуміюся на цьому.

Григорій Григорович  давав мені читати потрібну літературу, робив рецензії на вірші та підтримував мене у творчості.

- Що складніше писати – любовну лірику чи історичні поеми?

- Все залежить від настрою, хоча зараз я можу запросто написати вірш під замовлення для ювіляра. З такими проханнями часто звертаються колеги, тож я вже набив руку на поетичних вітаннях до дня народження.  А раніше писав тільки під настрій.

- Поети дуже часто соромляться показувати свої творчі доробки стороннім. Пишуть у стіл. Не показують вірші навіть близьким. Як у вас з цим?

- В мене такого немає. Єдине, що я сам не дуже добре вмію декламувати вірші, тому не виступаю на заходах, а у друкованому вигляді не соромлюсь їх показувати. Я брав участь у літературних програмах на радіо та телебаченні. Пам’ятаю, як мене запросили на інтерв’ю на радіо «Криворіжжя», а мої вірші записав своїм голосом професійний актор з драматичного театру. Я тоді здивувався – невже я вмію так гарно писати, адже звучало це дійсно чудово!

Був гостем у телевізійних проектах Ольги Хвостової та Володимира Гончана"на телеканалі "Рудана", де презентував мою першу книгу - збірку поезій «Роксоланія», яку я присвятив історичним постатям.

- Зараз ви пишете патріотичну поезію. Вона потужна і вражає переданими почуттями -  це і образа, і огида, і лють, і ненависть, і презирство до слабкості та недалекості російського народу. Пам’ятаєте день, коли з-під пера вийшов перший вірш про війну? Що тоді надихнуло?  

- Мене надихнув саме момент, коли я почув хіт «Байрактар», тому мій перший воєнний вірш написаний про «Джавелін». Він також розкладений по рядках, як під пісню.

ПІСНЯ ПРО «ДЖАВЕЛІН»
Зі сходу знов вдерлася люта орда,
Та цих хижаків тут спіткала біда:
Їх, мов сам Господь, обертає на тлін
«Джавелін».

Все сунуть і сунуть, як та сарана,
Але Батьківщина у нас же одна,
Тому шле «вітання» їм навіть з руїн
«Джавелін».

Сплюндровані села та мирні міста,
Та в нелюдів, що позабули Христа,
Жим-жим, хоч бери та шукай вазелін.
«Джавелін».

Цареві холопи, куди вам у бій?
Ви наче худоба йдете на забій,
І вас аж в повітря здіймає з колін
«Джавелін».

Ану забирайтеся геть, вороги!
Вас кличуть безмежні гектари тайги,

Інакше у пекло надасть вам трамплін
«Джавелін».

В серцях у «ординців» буяє вже страх.
Всім тим, хто воює з тобою в руках,
За мужність та стійкість глибокий уклін,
«Джавелін».

- Вікторе, а ви б хотіли , щоб на ваші вірші були написані пісні?
- Так, я думав про це і дуже б цього хотів, але, на жаль, в мене немає знайомств у музичних колах. Буду радий, якщо хтось з криворізьких музикантів зацікавиться моїми текстами і створить гарну пісню на мої вірші.

Все буде Україна!

Сирена знову кличе в укриття.
Доводять кляті орки нам віками:
Сусідство з ними – гірше, ніж з вовками,
Це – нескінченний замах на життя!

Вони - є зло, яке без каяття,
Що стільки душ загублено безвинних,
В імперських казематах старовинних
Згноїти прагне наше майбуття.

Бо здавна їх гнітять передчуття:
Народ, який шанує рідну мову,
Супроти зайд влаштує легко змову
І запросто уникне викриття.

Тому яка ще на хрін тут кутя
На стіл до свят з запасами в коморі?
Пригадують хай смак голодоморів,
Брудні та змерзлі, в дранті без взуття!

Таке ось орки зичать нам буття,
Брехливо називаючись братами,
І кров з нас п`ють вампірськими вустами.
П`ють і п`яніють аж до забуття.

В процесі вже й не тямлять до пуття,
Чому для них ми наче кістка в горлі?
Тому що шлях обрали свій і горді,
Пославши геть їх та й без вороття?

І підгорає там аж до тертя
Поміж еліт, читай – бандитських кланів.
Їм стрьомно від царевих диких планів,
З яких маразм струмить без прикриття.

І навіть люд глибинний від виття
Готовий перейти до скавуління,
Втомившись з покоління в покоління
Закопувати розум у сміття.

Нам пропонують право на життя
Вимолювати, впавши на коліна?
Та дулю їм! Все буде Україна!
Ще посміхнеться ненька, мов дитя!

 

 

- Що було на душі, коли народжувалися рядки інших патріотичних віршів?

- Для мене тоді було незрозуміло, як російський народ посмів влізти до нас, на нашу землю?! Невже люди не розуміють, що вони прийшли на чужу землю і гинуть. Тоді в мене не було неприйняття росіян, що вони вороги.

Згадував, як після першого Майдану, у 2005 році, я їздив у Санкт-Петербург на профспілковий міжнародний семінар. Нас з України було двоє представників (ще був спілчанин з Нікопольського феросплавного заводу) і ми були в центрі уваги – нас розпитували про життя в Україні, про демократичні процеси в нашій державі, одним словом, ми були там, як герої. В той же час росіяни жалілися, що діяльність профспілок у них утискують та прикручують. Так, за 15 років з ними сталися кардинальні зміни – їм добряче промили мізки.

ПОРА ТРЕЗВЕТЬ

Эй, русский народ, уж пора бы трезветь.
Хоть трудно, включить попытайся мозги.
Пойми, править миром не сможет медведь,

Чей признанный статус – хозяин тайги.

Не стоит последний кромсать огурец,
Чтоб им закусить боевые сто грамм.
Очнись, беспробудный за веру борец.
Смотри, как летит ваш снаряд в Божий храм.

Смотри, как взрываются наши дома,
Как в женщин с детьми ваш стреляет солдат.
И, знай, по убийце не плачет тюрьма,
Мерзавцу дорога одна – прямо в ад!

Эй, русский народ, как немой, не молчи.
Уже не получится быть в стороне.
Не хочется слышать: «Вы все – палачи!»?
Свой страх заглуши и скажи: «Нет – войне!»

Под лозунгом этим ты встань во весь рост.
Ну, сколько гнёт рабства тащить на горбу? –
Пока сам себе задаёшь ты вопрос,
Есть шанс исцелиться от дырки во лбу.

ЗАГАРБНИК-КОМБАТ

Комбат-загарбник, мерзотник-комбат!
На всю Україну лунає набат,
Бо ти для усіх тут – непроханий гість,
Який викликає ненависть та злість.
Як мозок твій вміщує стільки сміття?
Від чого звільняєш ти нас? Від життя?

Комбат-загарбник, мерзотник-комбат!
У мороці тоне твій рідний Арбат,
Там заклик до миру – то вже не формат.
Та чутно тобі і крізь гуркіт гармат:
«Нехай же горить під тобою земля
І іскрами сипле аж ген до Кремля!»

Комбат-загарбник, мерзотник-комбат!
Ти знаєш - у шахах трапляється пат?
Ось вскочив і ти у халепу таку,
Коли нашій армії вже до смаку
Кришити всіх разом вас на вінегрет,
Як тільки скомандуєш ти: «Уперед!»

МИ - ІНАКШІ!

Звичайно, на війні буває страшно.
Не стали відчайдухами ми враз.
Та те, що чинить зараз клята раша -
То разом параноя і маразм.
Тому наш вибір - битись до кінця,
Й молитися за кожного бійця.

Звертаємось до Господа з проханням:
«Дай, Боже, нам відстояти життя,
В якому цінність – мир, добро, кохання,
А вбивцям шлях вкажи у небуття,
Цих нелюдів-безумців просвіти,
Як в пеклі будуть раді їм чорти.

Війна, звичайно, залишає шрами,
Які печуть нестерпно у душі,
Та відчай там даремно б`є у брами
Із закликом тікати у кущі.
Як з криці молот видаляє шлак,
Так волю ми збираємо в кулак.

Хай люттю захлинаються ординці,
Що стався, м`яко кажучи, облом,
Бо світ не залишив нас наодинці
З властивим їм маніакальним злом.
Вони ще мріють бути на коні?
Аж смішно від такої маячні.

Невже незрозуміло: ми – інакші?
І непоправна то для них біда.
Хоч як кортить мізки промити наші,
А результат – як з гусака вода:
Себе ми загнобити не дамо,
На тому непохитно стоїмо!

- Чи є у ваших віршах думка про те, що буде далі у відносинах росії з цивілізованим світом, з нашими країнами?

- Я поки навіть і не знаю, як ми зможемо жити поряд один з одним, після всього того, що вони зробили з Україною, скільки всього зруйнували, скількох українців знищили. Які можуть бути після цього стосунки? Вони стільки всього накоїли, тому я не знаю, як їх взагалі можна сприймати?!

Я свідомо пишу деякі вірші російською мовою, з надією на те, що хтось з росіян їх прочитає і прозріє. Але, напевно, це марна надія. Вже не дуже віриться, що вони найближчим часом зрозуміють, якої біди накоїли.

ЗАЧЕМ ВАМ, ПОЛКОВНИК, ЧУЖАЯ ЗЕМЛЯ?

Вовек вам не взять Украины столицу.
Никто вам не даст «За победу» медаль.
Дают по зубам тут, полковник Ослицын,
И вас посылают в российскую даль.

Майор Дуболенский, вам тоже не рады,
И вместо цветов вас встречают огнём,
Сжигая дотла ваши танки и «Грады»,
И предупреждая: «Башку вам снесём!»

Дают вам отпор и Чернигов, и Сумы,
И Харьков стоит на пути, как скала.
Вас ждут репараций огромные суммы,
И вместо салютов – глубокая мгла.

Да, русское солнце всё ближе к закату.
Всем вашим бахвальствам – у нас грош цена.
Подобна «Уралу» со спущенным скатом
Лишь в мифах великая ваша страна.

На «рашке» повсюду угрюмые лица:
Как сбитая «Сушка» - в пике курс рубля.
Своих пожалейте, полковник Ослицын.
Зачем вам, полковник, чужая земля?
***

NO TO RASHISM

Ну що, рашисти? Ось така халепа:
Віщуєте ви нам нові Алеппо,
Та тішите свій гонор до екстазу
Від розмаху повітряних атак,
Але в цілому щось пішло не так,
Накрився план бліцкригу мідним тазом.

Смерть ворогам. Героям нашим - слава!
Наш гнів клекоче, як кипляча лава.
Тож варто вам засвоїти науку,
Й втокмачити безумцю у Кремлі:
Усі пізнають пекло на землі,
Хто нам потрапить під гарячу руку.

Ми віримо у нашу Перемогу,
Бо нам весь світ прийшов на допомогу.
Ми не здамося – це без варіантів.
Для нас немає іншого шляху,
Окрім перетворити на труху
Усю орду триклятих окупантів.

Ну, що рашисти: у кошмарах сниться,
Як вас «катують» словом «паляниця»,
І ви себе всі стали визнавати
Породженням самого сатани,

Бо хто ж ви є, як не його сини,
У котрих замість серця грудка вати?

У ПОЛОНІ ВЛАСНИХ ІЛЮЗІЙ

Від гордощів вас має розпирати.
У світі ж ви – найкращі казкарі.
Та і фантасти також ви – нівроку,
Збрехати здатні, не зморгнувши оком.
На вулицях розбиті ліхтарі?
Так їхнє світло – для бюджету втрати.
То – ризик, бо підступні вороги
Хотіли б вас загнати у борги.

Від гордощів вас має розпирати.
В Європу ж експортується ваш газ,
А ще там розуміють вашу лайку,
І щиро вам бажають: «Балалайку!»,
І правду-матку ріжуть без прикрас:
Мовляв, ось ви - воістину пірати,
А не аборигени Сомалі,
Бо ті ж на смерть не підуть за рублі!

Від гордощів вас має розпирати.
Бо вийшло повернути час назад
Не на годину, в інше аж сторіччя,
Відчути атмосферу потойбіччя,
І інших не знаходячи розрад,

Коли на небо дивишся крізь грати,
Заслухатись, як рухають прогрес
Керманичі з ЦК КПРС.

Від гордощів вас має розпирати.
Це ж скільки вже запущено ракет
З метою обернути на руїни
Усе життя у межах України!
Та знайте, за кривавий цей банкет
Його творець вас засудив до страти,
І спалить на жертовному вогні,
Якщо ви «Стоп» не скажете війні!

Кара – неминуча!

Припхатися туди, куди не звали,
Там розтрощити все аж до підвалин –
То є для вас метою споконвічною.
Тому і досі кличуть вас ордою.
Та ми повинні впоратись з бідою.
Не можна піддаватися нам відчаю.

Потуги клятих орків задовбали.
Та в арсеналі є у нас цимбали,
Тож ворог не почує наших стогонів.
Лише прокльони на свою адресу
Щодня зриває з наших вуст агресор.

«У пекло йдіть», - ми зичимо тій погані.

Не люди ви - а наче вурдалаки
З якоїсь потойбічної клоаки,
Де вічно тхне зопрілою онучею.
Десь закарбуйте, що писав ваш класик:
Розбій хто чинить, до чужого ласий,
Для того кара буде неминучою!

 

МИ – НЕ БРАТИ!

Жила-була імперія:
Цар – справжній ідіот,
За Сталіним та Берієй,
Сумуючий народ.

Цар величі мав манію,
Хрін зна з яких підстав,
І з ним на гоп-компанію
Народ там схожим став.

Яка ще демократія?
Худоба і пастух.
Триндить кремлівська братія,

Що то є руський дух.

Для них всіх має рацію
Почути: «Мудаки,
Зробіть спецоперацію,
Знайдіть свої мізки!

Рідня вам – орки з Мордору,
А ми вам – не брати.
У хлів свій з «держимордами»
Ідіть під три чорти.

Нас не злякати «Градами».
Бо наша то земля.
Тому усім вам радимо
Один курс корабля.

Ми – сила загартована
Нескорених сердець.
То ж знайте: гарантовано
Настане вам триндець!»
***