Весь колектив дуже чекає на повернення колег, які зараз захищають від ворога рідну країну (частина друга)

«Добра половина мого життя пов’язана з роботою в РМЦ-1, - поділився Віталій Барахов, заступник начальника цеху з виробництва, з яким ми познайомилися, готуючи публікацію з нагоди Дня машинобудівника. – Взагалі, на підприємство – тодішній комбінат «Криворіжсталь» - я прийшов ще в 1999 році. Взяли мене на роботу в електроремонтний цех слюсарем 2-го розряду, але вже за два роки я дійшов до 6-го розряду. За той же період здобув вищу освіту після навчання на вечірньому факультеті Національної металургійної академії. 

Отримавши вузівський диплом, я вважав, що вже доріс до того, щоб спробувати себе на якійсь керівній посаді, бо ж «молодим у нас всюди дорога». Але в електроремонтному з цим якось не склалося,  а ось в РМЦ-1 тоді якраз з`явилися вакансії на посаду майстра. Тож, здається, сама доля мене привела в ремонтно-механічний №1, яким в ту пору керував Володимир Петрович Кабанов. Я і досі вдячний йому за те, що він допоміг здійснитися моїм мріям про більш відповідальну роботу, ніж та, з якої почався мій трудовий шлях на комбінаті».

Не міг залишитися осторонь

За словами Віталія Барахова, під час співбесіди начальник цеху запропонував йому на вибір два варіанти: стати майстром, що має справу безпосередньо з верстатним устаткуванням, або майстром з підготовки виробництва. І він обрав другий варіант, скориставшись такою собі «підказкою» від Володимира Петровича, який зазначив, що його підйом наверх по кар`єрних сходах теж колись починався саме з дільниці підготовки виробництва. 

І про зроблений тоді вибір Віталій ніколи не жалкував. Нова робота його захопила, бо вимагала уваги до найменшого болтика, щоб на виході отримати  виготовлений в цеху, скажімо, редуктор, барабан чи інший непростий виріб. В 2007-му році Барахов став начальником дільниці з підготовки виробництва, а ще через рік – заступником начальника цеху.

Ось так і жив наш співрозмовник роботою від виконання одного замовлення до виконання іншого, турботами про те, щоб з кожним виробничим  завданням цех впорався у встановлені строки, не підвівши замовників, аж допоки в лютому 2022 року мирне життя нашої країни не збуло зруйноване  повномасштабним ворожим вторгненням.

«Початок війни – це був справжній шок, в стані якого я ніяк не міг зосередитись на звичній роботі, - поділився Віталій. – Став думати, як можу долучатись до оборони рідного міста, якщо, не дай Бог, сюди дійдуть загарбники, взявся обдзвонювати з цього приводу всіх друзів. Тож коли мені самому зателефонували з військкомату 26-го лютого і запитали, чи готовий я бути у них 28-го,  - я сприйняв це як належне. Не роздумуючи підтвердив, що обов’язково буду, бо не розумів, як можу залишатися осторонь того спротиву загарбникам, який тоді розгортався в нашій країні. 

До всього цього я, можна сказати, був морально готовий ще з 2014 року, з часів АТО, тоді теж був серед перших, хто прийшов за викликом до військкомату, ми вже чекали на транспорт, щоб їхати до місця військової служби, коли мені повідомили, що на підприємстві мене забронювали і я маю повертатися на роботу.

В лютому 2022 року мене спочатку хотіли призначити командиром танка в складі нашої криворізької танкової бригади, що мене дещо здивувало, бо танкістом я ніколи не був, строкову службу в молоді роки проходив лавах Національної гвардії України. Але так сталося, що випадок все ж допоміг мені потрапити туди, де я, за власними переконаннями, міг бути більш корисним, тобто до Національної гвардії».

 

Старший  сержант Національної гвардії

«Спочатку кілька місяців ми несли службу в тилу, - продовжив свою розповідь Віталій Барахов,  - охороняли від можливих ворожих диверсантів стратегічно важливі об’єкти, але, коли в жовтні 2022-го року наша армія перейшла в контрнаступ на Херсонщині, нас теж туди перекинули. Ось там наша рота зазнала перших втрат, я вперше на власні очі зблизька побачив, що таке смерть. По місцю дислокації нашої роти, яка розмістилася в шкільній будівлі, тоді прилетіло кілька російських ракет С-300. Нам – мені і хлопцям з мого відділення, командиром якого мене призначали, дуже повезло, що за кілька днів до того ми перебазувалося в інше місце –розосередилися в приватному секторі. 

Потім після звільнення Херсона ми знову повернулися на деякий час на Дніпропетровщину. А в лютому 2023 року нас вдруге перекинули безпосередньо до зони бойових дій – під Кремінну на Луганщині. Там відбувалися дуже важкі бої, в яких і нам випало брати участь. Було й таке, що на одній позиції в Серебрянському лісі ми змогли протриматися п’ять діб без підтримки під шаленим обстрілом росіян, які безупинно гатили по нам з мінометів та танків. Не всім нашим бійцям судилося живими вийти з того пекла. Але майже всіх оборонців тієї позиції: і вцілілих, таких як я, і тих, хто там загинув, було відзначено державними нагородами. Ось так я і отримав медаль «Захиснику Вітчизни»».

В тих краях Віталій отримав і контузію внаслідок прямого попадання ворожої міни в окоп, який займали нацгвардійці. При цьому йому та ще одному нашому воїну, можна сказати, ще пощастило, бо вони постраждали менше за інших: четверо їхніх побратимів з 13-ти, що знаходилися на тій позиції, загинули відразу на місці, інші зазнали серйозних поранень. Але, як би там не було, а отримана контузія таки «вибила» зі строю і Віталія. Після неї він півроку провів у шпиталях. Потім ще півтора року прослужив в тилу, відповідаючи за охорону одного стратегічного об’єкта як начальник його варти. В цей період Барахова призначили командиром взводу нацгвардіців. І на цій офіцерській посаді він прослужив рік до демобілізації, хоча й не мав офіцерського звання, а був старшим сержантом.

Підтримка, яка додає сил та душевної стійкості

«За три з половиною роки військової служби довелося стикатися багато з чим таким, що було важко уявити за мирних часів, - поділився Віталій. – Наприклад, ніколи не гадав, що можна так швидко звикнути до тих важких умов, в які часто потрапляєш при перебуванні на фронті. А,насправді, виявилося, що можна швидко звикнути майже до всього, в тому числі – і їсти, навіть, спати, і в дощ, і в сніг, і на морозі, і за інших обставин, не менш несприятливих для задоволення елементарних життєвих потреб. Все це випало перевірити на собі, коли в лютому місяці нам прийшлось займати позиції під Кремінною.

Ще війна навчила, що в її умовах дуже важливо попри всі відстані зберігати зв'язок з тими людьми, спілкування з якими колись наповнювало твоє життя. На фронті постійно живеш мріями про те, що колись таки це все це  закінчиться і ти знову зможеш повернутися до мирної праці, мрієш про те, що хоча б на кілька днів у відпустку потрапити додому і при цьому заглянути до рідного цеху. 

І ці мрії, як знаю з власного досвіду, набувають більш реальних обрисів, коли ти заходиш до цехового чату і дізнаєшся якісь новини з життя рідного колективу, коли відповідаєш на телефонні дзвінки начальника цеху, інших колег з роботи, які цікавляться, як там у тебе справи, чи не потрібна яка допомога? 

Так, коли ти відчуваєш щире бажання інших людей якось тебе підтримати, як то кажуть, і словом, і ділом, то це дуже додає і сил, і душевної стійкості, які так потрібні на військовій службі. Тому я особисто дуже вдячний за підтримку і колегам, і підприємству, і профспілці. Можу сказати, що добре мені прислужилися під час перебування в польових умовах на фронті отримані від нашої первинки ПМГУ ліхтарик, плащ-намет та деякі інша речи. 

Але особлива подяка профспілці за турботу про забезпечення своїх спілчан, призваних на військову службу, якісними бронежилетами. На початку війни таких «броників», як у нас, зроблених за натівськими стандартами, легких, але з високим рівнем захисту, більше ні в кого не було. Наявність такого бронежилету тоді була немов якась відзнака, яка дозволяла майже безпомилкового вгадати серед інших військовослужбовців тих, хто, як і ти,  до призову працював на «Арселорі» або на його дочірніх підприємствах.

А взагалі під час військової служби частенько траплялися зустрічі з арселорівцями, та що там зустрічі, серед особового складу  нашої роти арселорівці становили десь відсотків 15. Вже коли я був командиром взводу, служити до нас прислали колегу з РМЦ-1 – токаря В`ячеслава, що працював у нас за токарно-карусельним верстатом.

Місяць тому В`ячеславу присвоїли звання старшого сержанта, саме йому я передав справи щодо командування взводом, коли демобілізовувався. Впевнений, що він впорається, що моїм побратимам буде приємно служити під його проводом, бо добре знаю В`ячеслава за роботою в нашому цеху, як людину, яка здатна викликати до себе повагу».

 

Щоб якнайшвидше настав той день…

«Звісно, дуже допомагала всі ці довгі три з половиною роки і підтримка з боку сім`ї, - зазначив Віталій. - Ще на самому початку війни я відправив своїх за кордон, дбаючи про їхню безпеку. Але вони повернулися в Україну буквально через три місяці, дружина сказала, що хоче бути ближче до мене. Щоправда, за весь період моєї служби мене тільки один раз відпустили у відпустку додому на якихось 15 діб. Виручав нас мобільний зв'язок. А вже коли і списатися-зідзвонитися не вдавалося протягом певного часу, траплялося й таке під час мого перебування на передовій, то за словами дружини, переживала вона тоді такі хвилювання, які могла б побажати хіба що тільки ворогу.

Тож, сьогодні, напередодні Дня захисників та захисниць України, хочу побажати всім колегам з нашого РМЦ-1, які продовжують нести службу в лавах оборонців рідної країни, щоб якнайшвидше настав той довгоочікуваний день, коли вони на радість своїх рідних, зможуть повернутися додому, чесно виконавши свій обов’язок перед Батьківщиною. 

Буду радий кожного з них побачити на роботі, кожному потиснути руку на знак поваги до нього, знаючи через що випало пройти цим людям, які випробування витримати. 

І ще хочу сказати: «Хлопці, бережіть себе, пам’ятайте, що весь колектив рідного цеху дуже на вас чекає!»»