Жіноча команда сильна дружбою
Напередодні жіночого свята 8-го березня, думається, є привід згадати один факт. Хоча металургійне виробництво, зазвичай, і асоціюється з так званими «чоловічими» професіями, але наші українські жінки вже давно переконливо довели, що і для них там є місце. Причому, їм під силу брати на себе не тільки якісь допоміжні функції, а й дуже відповідальні завдання, без виконання яких виробництво просто не зможе працювати.
Не складно знайти підтвердження тому, зокрема, і на ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Ось, візьмемо, наприклад, цех мереж та підстанцій, на який покладено завдання з забезпечення надійного електропостачання для всіх підрозділів металургійного виробництва.
Зрозуміло, наскільки важливою є ця «місія», бо куди ж без електрики в наш час? До того ж ще зважте на підвищену небезпеку робіт, пов`язаних з обслуговуванням та ремонтом високовольтного електрообладнання, що експлуатується на тих же підстанціях.
А проте в ЦМП всім цим займаються переважно якраз жінки, що й не дивно, бо саме з представниць прекрасної статі значною мірою і складається колектив названого цеху. Тому сьогодні наша розповідь про них – працьовитих, відданих своїй професійній справі та рідному цеху, дружніх жінок з цеху мереж та підстанцій металургійного виробництва.
Чоловікам нелегко встояти
«Колектив нашої зміни №3 наразі налічує 35 людей. Так, ось серед них – тільки двоє чоловіків, всі інші – жінки, - розповідає начальник зміни Наталя Заїка. - Тож для наших дівчат, які за спеціальністю є електромонтерами з ремонту та обслуговування електроустаткування, не звикати до щоденного виконання таких відповідальних та складних робіт, як здійснення оперативних перемикань на підстанціях. Чому я це особливо відзначаю? Бо в інших місцях, зокрема, в системі «Дніпрообленерго», звідки ми отримуємо електроенергію, точно такі ж роботи традиційно покладають на працівників-чоловіків, а ось в нашому цеху здійснення перемикань, так вже історично склалося, стало майже виключно жіночою справою.
Щоб виконати перемикання, потрібно діяти дуже уважно, чітко, ніякі помилки тут неприпустимі, бо вони можуть дуже дорого коштувати. І мова йде не тільки власне про фінансові втрати, які загрожують підприємству при допущенні аварійних ситуацій внаслідок якихось неправильних дій електромонтерів, а й про небезпеку для здоров`я та й самого життя наших працівників.
Але, знаєте, за ті 38 років, що я працюю в цеху мереж та підстанцій, з яких останні чверть віку - на посаді начальника зміни, у мене склалася думка, що жінки-електромонтери здатні впоратися з перемиканнями аж ніяк не гірше, а то й краще, за колег-чоловіків. Так, не всі наші підстанції оснащені відповідною автоматикою, на деяких доводиться по старому все робити вручну, що потребує й певних фізичних зусиль. Та наші дівчата виконують свою роботу безпомилково, на високому професійному рівні, бо, як на мене, їм тут добре стають в нагоді наші традиційні жіночі якості. Погодьтеся, ми, жінки, зазвичай, значно менше, ніж чоловіки, схильні до невиправданого ризику, нам властиво діяти виважено – так, як підказує нам добре розвинутий у більшості з нас інстинкт самозбереження.
А, взагалі, наші дівчата і розумниці, і красуні, так що чоловікам встояти перед їхніми чарами вкрай важко».
На підтвердження своїх слів Наталя Заїка пригадує непоодинокі випадки, коли жінкам з ЦМП судилося знайти своїх обранців, побудувати з коханими міцні та щасливі сімейні стосунки, саме на рідному підприємстві, бувало, що й безпосередньо в колективі свого цеху. Дійсно, серед працівників ЦМП склалася не одна сімейна пара.
На жаль, в наш час багатьом жінкам випало переживати за своїх чоловіків, які після початку повномасштабного ворожого вторгнення в Україну мусили стати на захист рідної землі. Але вони, принаймні, живуть надіями на благополучне повернення додому своїх коханих. А ось як втішити тих, хто вже пізнав горе тяжкої втрати? Так, через війну в колективі ЦМП вже з`явилися перші вдови. Дуже в цеху всі сумують і за двома колегами-чоловіками, чиї життя теж забрала клята війна.
«Все це сприймається дуже боляче, - говорить Наталя Заїка, - але, як би там не було, наші жінки не падають духом, намагаються бути сильними, підтримують одна одну, не залишаються осторонь від волонтерського руху, допомагають чим тільки можна нашим захисникам».
Батькова донька
«Так, знаю, що багато наших дівчат завжди готові долучитися до волонтерських справ, – приєднується до розмови електромонтер Наталя Біляк. - Я й сама була серед тих, хто займався плетінням маскувальних сіток, різала для того тканину, брала участь у приготуванні тушонки для наших військовослужбовців - все це в школі поблизу від місця, де я живу. В наш час продовжуємо збирати на дрони».
До речі, зі своїм чоловіком Віктором Наталя теж познайомилися на підприємстві. Зараз він очолює одну з лабораторій випробувального центру. Вони вже 20 років разом. Але при погляді на Наталю не виникає сумнівів, що вона й дотепер залишається для свого чоловіка такою ж привабливою, як і на момент зародження їхніх почуттів. Навіть, в спецодязі наша співрозмовниця виглядає настільки фотогенічно, що, думається, їй можуть заздрити чимало не тільки ровесниць, а й молодших за віком дівчат, що не відмовилися б стати більш стрункими.
При цьому Наталя не робить секрету з того, як їй вдається, як то кажуть, підтримувати себе в гарній формі. Жаданий результат дають відвідини тренажерного залу та заняття фітнесом.
«Та у нас в цеху в цьому сенсі є з кого брати приклад. Наші дівчата спорт поважають. В довоєнні часи в нашому колективі завжди знаходилися бажаючі взяти участь у Спартакіаді підприємства, зокрема, в змаганнях з плавання, боулінгу, в легкоатлетичному кросі тощо. Їздили дівчата і на туристичні зльоти, які організовувалися у ті часи», - ділиться Наталя.
Однак, при всій повазі до спорту, який допомагає не тільки зовні, а й в душі залишатися молодою та красивою, в своєму житті поза роботою наша героїня, за її словами, все ж ставить на перше місце інші речі – насамперед, це сімейне благополуччя та материнські турботи. Зокрема, вона намагається як найбільше часу присвячувати спілкуванню з 15-річним сином Андрієм. Допомагає йому з навчанням, з задоволенням підтримує інтерес сина до настільних розвиваючих ігор, як-от шахи, «Ерудит». Тільки разом вони їздять на відпочинок.
Але й без роботи свого життя Наталя зовсім не уявляє. «Я працюю в цеху мереж та підстанцій з 2004 року і за цей час ніколи не спадало на думку підшукати собі щось інше, - зізнається жінка. – Люблю я свою професію, мабуть, це передалося з генами від батька. Він теж працював на підприємстві, був бригадиром електромонтерів – тільки на аглофабриці. Саме за його порадою, я й обрала де працювати, до того закінчивши металургійний технікум».
Добрі подруги
«Мені подобається моя робота, - продовжує Наталя. – Дуже дружній у нас колектив. Я знайшла в ньому добрих подруг. Приємно працювати поряд з такими дівчатами, як Ірина Костюк, Яна Погребняк, Світлана Федориненко, Олена Блань, яку в минулому році ми обрали головою нашого цехкому ПМГУ. З ними можна завжди обговорити те, що тебе хвилює, цікавить, попросити поради, яка тобі потрібна.
На жаль, з деякими дівчатами, з якими ми раніше добре спілкувалися, нас розлучила війна, бо після її початку вони виїхали за кордон. Але ми підтримуємо зв'язок. Зідзвонюємося, переписуємося з Наталею Висощук, з Наталею Кравчиною.
Дівчата цікавляться, як у нас справи на роботі, кажуть, що скучають за нами. Особливо часто про це говорить Наталя Висощук, каже, що за умови настання миру їй би дуже хотілося повернутися до нас на роботу, до рідного колективу, де вона завжди виділялася своєю активністю, бажанням брати участь в різних заходах. Так що і нам теж її дуже не вистачає, бо своїм ентузіазмом вона вміла заряджати інших.
Приємно згадувати, які свята ми для влаштовували для себе в нашому колективі в довоєнні часи: і на День енергетика, і на те ж 8-е березня, як після роботи та у вихідні могли зібратися та посидіти десь в кафе, як разом з родинами їздили відпочивати на турбазу».
Разом і поза роботою
За словами Наталі Заїки, в колективі зміни, яку вона очолює, давно склалася добра традиція підтримувати спілкування і поза межами роботи. За підтримки адміністрації цеху на чолі з його багаторічним керівником Олександром Балахніним та цехкому ПМГУ до війни для працівників часто влаштовували колективні одноденні поїздки в цікаві місця, до історико-культурних та природних пам`яток, розташованих на помірній відстані від Кривого Рогу. Замовляли транспорт та гіда в екскурсійному бюро, і відправлялися в подорожі разом з членами своїх родин – чоловіками та дітьми.Таким чином, де тільки не побували: і в Софіївському парку, і в Петриківці, і в Запоріжжі з Хортицею, і ще багато в яких місцях.
«Такі поїздки, як ми всі переконалися, дуже зближують, сприяють більшій згуртованості всередині колективу, - говорить Наталя Заїка. – Тож на сьогодні ми так всі перезнайомилися, стільки дізналися про колег, з якими разом працюємо, що відчуваємо себе, немов одна велика родина. Не дивно, що більшість дівчат з нашого колективу зберігають, так би мовити, йому вірність вже понад 10 років відтоді, як прийшла до нас в цех на роботу.
Звісно, омолодження нашому колективу не завадить. І ми раді приймати до свого товариства молодь, у якої є бажання тут працювати. Так, рівень зарплати наших електромонтерів міг би бути й вищим, тому ті, хто мріють про «золоті гори», у нас не дуже приживаються. Але якщо людині цікава обрана професія само по собі, вона хоче стати гарним спеціалістом, то у нашому колективі у неї є всі шанси досягти бажаного. Бо серед наших дівчат є дуже гарні наставниці, які здобували свої професійні знання і завдяки багаторічній практиці, і навчаючись у вишах. Та у нашому колективі добра половина дівчат має вищу технічну освіту! Кращих наставниць годі й шукати».
Витримки не позичати
«Я вважаю, що кожна з нас може пишатися колективом, в якому працює, - наголошує слюсар Олена Махонько. – Це – справжня команда, дружня, згуртована, загартована роботою в непростих умовах. Ось за час війни, в які тільки екстремальні ситуації ми не потрапляли. І з блекаутами боролися, і повітряні тривоги постійно не дають спокою. Та наші дівчата не пасують перед такими труднощами, самовладання, витримки нам не позичати».
«Згодна, що колектив у нас – просто чудовий, - долучається до розмови електромонтер Тетяна Коваль. – Звісно, зараз не ті часи, а ось за мирного життя панувала у нас в колективі, навіть, у звичайні будні дні така атмосфера, що відразу підіймався настрій, ставало веселіше на душі і буквально хотілося співати! А співати я люблю. Завжди з задоволенням брала участь у фестивалях самодіяльності «Сузір`я талантів», які в минулому організовувались у нас на підприємстві. Не відмовлялася, коли запрошували співати на інших заходах.
Хочеться вірити, що все це ще повернеться в наше життя, але для того нам зараз потрібно бути сильними, попри всі негативні моменти знаходити для себе в чомусь відраду, чого і бажаю всім жінкам!»